З добром у серці. Історія сім’ї Харчуків

Луцьке подружжя частково зрячих звикло долати труднощі самотужки й створювати навколо себе атмосферу гарного настрою, хоч інколи їм доводиться стикатися з цинізмом і жорстокістю тих, хто їх оточує.

Сім’я Харчуків особлива. На перший погляд – звичайна українська родина: чоловік, дружина, вже доросла донька, яка має свою сім’ю. Живуть у квартирі в багатоповерхівці тихим, розміреним життям. Навіть і не віриться, що тут щось може бути не так. У Харчуків усе до ладу, але створити такий мікроклімат їм удвічі складніше, ніж звичайній сім’ї. Вони обоє – частково зрячі, інваліди першої групи.

Микола Іванович народився в селі Галичани Горохівського району, Раїса Володимирівна – в селі Луків Турійського району. Обоє вчилися у спеціалізованих інтернатах, а потім потрапили до Луцька за розподілом, працювали на виробництві.

«У Луцьку багато було роботи – і в УТОСі, і на «Електротермо­метрії». Робили проводи по 16 та по 20 метрів: нанизували круглими намистинками. Моя дружина на джгутах працювала», – пригадує Микола Іванович.

Раїса Харчук приїхала до Луцька в 1975 році. Спочатку навчалася, тоді почала працювати.

«Приймали нас як учнів. Ми навчалися того профілю, що нам пропонували, у кого була яка можливість: хто частково бачить, міг робити трохи на очі, а трохи на дотик. Хто повністю не бачить, працював на дотик за допомогою рук, відчуття. Я працювала на джгутах, то там хоч можна підглядати», – ділиться спогадами жінка.

Познайомилися Раїса і Микола там-таки, в УТОСі. Було непросто, адже обоє з вадами зору. Але до всього можна звикнути, вважає подружжя.

«Поселили нас у гуртожитку, так ми й жили: були заняття, розваги, були в нас хлопці, які грали на духових інструментах, на баянах, на акордеонах. Після робочого дня ми збиралися, організовували собі танці, розваги. А Микола грав на трубі. Ми познайомилися, потім стали зустрічатися. Зустрічалися, мабуть, років зо три. Потім вирішили одружитися. Жили спочатку в гуртожитку. То був гуртожиток не для сімей, а для холостяків. Різними шляхами домоглися сімейного гуртожитку на проспекті Соборності. А потім, уже згідно з чергою, отримали квартиру, в якій проживаємо зараз», – розповідає Раїса Володимирівна.

Працювали, доки могли. Раїсі важко було впоратися і з донечкою, і з роботою, тому повністю віддала себе догляду за Валентинкою. Микола працював на заводі «Кромберг і Шуберт», а потім теж звільнився за станом здоров’я.

Незважаючи на труднощі, Харчукам вдалося донині зберегти оптимістичний, теплий клімат у родині, приправлений жартами, гарним настроєм і розумним підходом до подолання перешкод.

Доньку виховали в любові, привчили уважно ставитися до оточення, зараз допомагають виховувати онучку Полінку. Діти теж не залишають їх без уваги, навіть маленька Полінка.

«Вона бачить, що ми не можемо самі впоратися. То допомагає – через переходи переводить, читає, який тролейбус, маршрутка, ходить у магазин… Є люди, яким важче, бо вони самотні, не мають нікого», – каже пані Раїса.

Люди, які звикли долати труднощі самотужки, не наважуються звертатися кудись по допомогу. Так і наші герої: про те, що можна отримати поміч у Фонді Ігоря Палиці «Тільки разом», вони дізналися від доньки, але звернутися довго не наважувалися.

Зі слів Раїси Харчук, такі фонди потрібні, тому що є дуже багато самотніх людей, яким нікому допомогти.

«Дуже багато мам, які виховують одну дитину, або й більше. І їм допомоги нема звідки брати – чи на лікування, чи на харчування, чи на відвідування гуртків, школи. Хай яка, хай мізерна допомога, але для тих людей вона дуже багато значить. Ми знали про допомогу Ігоря Палиці, але є люди, яким вона більш потрібна. Може, хтось не має на шматок хліба. У нас якась пенсія є, а може, хтось більше допомоги потребує. Може, і пенсії не має. То вже і незручно звертатися. Держава нам, як кажуть, дала якусь допомогу, нехай тим, іншим, хтось другий дасть», – міркує жінка.

І все ж Раїса та Микола допомогу прийняли, але натомість дарують своє тепло іншим, допомагають тотально незрячим. Стараються долучатись до виховання онуки Полінки, наскільки це можливо. Учать дівчинку того, чого, вважають, зараз дуже бракує сучасній молоді – добра й милосердя.

Микола Харчук пригадує, що раніше зустрічав більше добрих і чуйних людей, ніж тепер.

«Є добрі люди, але мало. Колись… не буду казати – після вій­ни, але в ті роки, що я народився, було більше людей якихось доб­ріших, зараз же – ні. Тепер ідеш вулицею, от часом спитаєш, яка маршрутка чи тролейбус. А тобі можуть сказати, що синій чи червоний», – розповідає він.

До жорстокості, цинічності, підлості теж звикають, хоч змиритися важко. Онучка Полінка знає, що є люди особливі, ті, хто трішки більше, ніж інші, потребує уваги та розуміння. Вона не дозволить собі злого жарту про людину з обмеженими фізичними можливостями. Бо плекає у своєму маленькому серці добро.

Redaktor

Залиште коментар