З добром у серці. Історія Віталика Машкова

Боляче, коли тебе не розуміють.  Ні бажань, ні потреб, ні поведінки, ні емоцій. Боляче навіть тоді, коли не хочеш розуміти ти. Оскільки ти – не тут. Тебе сердять, дратують постійні апелювання до твоєї уваги. Нема її! Вона в іншому місці, в іншому світі, зайнята зовсім іншими справами. Не візьмеш її у жменю і не повернеш туди,  де її сподіваються. Щось таке ( приблизно щось таке) відчувають люди, про яких кажуть, що у них аутизм.

Явище аутизму  помічали із давніх-давен,  називали юродивістю, дивацтвом. У них же був свій світ. Інший. Аліна Машкова, мама десятирічного Віталика добре це розуміє. Він – дитина з аутизмом. Кор.  Те, що Віталя – особливий, не такий, як усі, побачили досить рано ще у піврічному віці. Мама помічала дивні, на її погляд, речі: «Він не завжди реагував на ім’я, і йому було байдуже, чи  то мама, чи тата візьме його на руки, до інших людей він звертався так, як я до своїх рідних.»

Отак почалося нове життя – з особливою дитиною, з якою налагодити контакт, порозумітися удесятеро складніше, аніж зазвичай: «Про аутизм я чула, але більше так… нічого. Я не вважаю, що аутизм – то хвороба. То просто такий стан, коли дитина мислить по-іншому, коли вона сприймає світ зовсім по-іншому.»

У Віталі є сестра Настуся і брат Сергійко. Вони спілкуються між собою добре, граються. Особливо молодший п’ятирічний Сергійко. До десяти років Віталик спілкувався лише в колі родини. Про своє право на дошкільну освіту та навчання в звичному закладі батьки хлопчика не знали, відмовили і в садку, і в школі: «Мотивували тим, що він в нас не такий, як усі, особлива дитина,  і йому місце в інтернаті. Але , на щастя, він росте у сім’ї з батьками і цього року ми добилися, що він займається із вчителькою, в нас будуть свої заняття.»

У своїй Рівненській області сім’я Машкових так і не знайшла підтримки. В Інтернеті Аліна знайшла контакти громадської організації з Волині «Янголята». Переглянули відео із заняттями, і вирішили спробувати – чому б ні? «Це єдина група, яка прийняла нас до себе, тому я дуже вдячна. Юля дуже мені допомогла. Вона налаштувала мене морально, що моя дитина має право вчитися. Має право на навчання і це  не обов’язково віддавати в інтернат.  Що дитина має право ходити на заняття.»

Зараз Віталик займається із дефектологом навчально-реабілітаційного центру Іриною Янченко:  «Віталік, коли перший раз прийшов, я навіть не могла подивитися, чи він щось знає, чи він щось робить, – він просто плакав, кричав. Перша зустріч – я тільки розмовляла з мамою. А потім уже поступово він звик, ми подружилися ( можна так сказати) і почалися заняття, почалися завдання якісь. Зараз і мама задоволена результатом, і я теж.»

«Янголята» вирішили не зупинятися на звичайній освіті. Оскільки у дітей-аутистів дуже вразлива емоційна сфера, то можна діяти через відчуття музики, слова, малюнка, руху.

Юлія Поліщук, голова обласної організації «Янголята», що об’єднала батьків дітей із аутизмом,  минулого року звернулася за підтримкою на Фонд Ігоря Палиці «Тільки разом»: «Із  жовтня минулого року 15 ми могли проводити з дітками заняття музичної терапії. В нас була допомога в проведенні занять від фонду,  і протягом цього року ми так само написали проект,  він пройшов,  і фонд так само буде надавати допомогу у проведенні занять. Ми змогли розширити, додати арт-терапію, заняття із хенд-мейду»

За кілька місяців, що Віталя займається з іншими «янголятами», він багато чого досягнув. Найголовніше – почав розмовляти, повторювати окремі слова. А це означає, що назріла потреба у спілкуванні, у тому, аби порозумітися із оточенням. Мама Віталика Аліна вважає, що у «янголят»  також можна повчитися. Добра, насамперед: «Мені навіть здається, що такі дітки, вони набагато добріші, вони роблять добрішими, мудрішими нас, і це є любов. Я думаю, що наші дітки змінять світ. В добро я вірю , звичайно. Я вірю в добро і надіюся, що в кожного в душі , в кожної людини є добро, просто його потрібно віднайти в собі, зрозуміти , і воно випливе!».