“З добром у серці”. Історія Люби Гусак

Люба Гусак із Цумані Ківерцівського району  навчається у Волинському державному училищі культури і мистецтв імені Стравінського. Вона вже 9 років грає на баяні, і це заняття їй до вподоби.

Баян – не зовсім звичний інструмент в дівочих руках. Тут грають роль вага і габарити інструмента. Мама Люби Наталя дуже хотіла, щоб дитина навчалася гри на фортепіано, але доля розпорядилася інакше.

«Ми планували двох діток віддати до музичної школи у клас фортепіано. Привели на вступні випробування, нам сказали, що, на жаль, на фортепіано можуть взяти тільки одну дитину. Оскільки старша донька вже ходила у 4 клас, віддали її, – пригадує мама юної баяністки. – Пішла я з доньками до директора писати заяву на вступ дитини. Доки писала, Люба сиділа в куточку. Викладач Олександр Миколайович звернув на неї увагу та й питає, чи не хоче в музичну школу. Вона каже: “Хочу, тільки місця немає”. Коли він запропонував їй вчитися гри на баяні, вона погодилася. Вже з нульового класу Люба грала в загальному оркестрі зі всіма баяністами».

Музика і пісня у родині Гусаків завжди була на чільному місці. Мама Наталії грала на баяні. У Любиного тата любов до музики також із дитинства. І, хоча він музикант-аматор, адже не має музичної освіти, проте вміє грати на усіх музичних інструментах. «Дістанеться до баяна – грає на баяні, попадеться десь йому гітара – на гітарі, і так далі. Непрофесійно, але слух має хороший. В якійсь мірі  ота любов до пісні, до музики поєднала нас», – розповідає Наталія Гусак про свого чоловіка.

У сім’ї Гусаків – шестеро дітей. Усі вони мають потяг до музики. Батьки вважають, що нехтувати тим, чим наділив Бог – злочин. Нехай у когось більше таланту і наполегливості, у когось менше, але, на їхню думку, шанс розвиватися повинен бути у кожного. Жінка каже, що у вихованні дітей акцентує увагу на тому, щоб вони не відчували у своєму житті якоїсь нестачі від того, що ростуть у багатодітній сім’ї.

Життя у багатодітній сім’ї – особливе. Тут, як ніде, відчуваєш підтримку і залежність від інших. Бо ж родина – як механізм, в якому кожне коліщатко важливе. Цей механізм працює чітко, злагоджено, доки у ньому панує все та ж гармонія, взаєморозуміння.

Любині пальці – велика цінність, скарб. З їхньою допомогою вона долає шлях до успіху, до перемог, але ці пальці так само вправно можуть виконувати й будь-яку хатню роботу, у господарстві. Все ж музика стала для дівчини повелителькою усіх думок, дій, вчинків.

Люба з усмішкою пригадує, що спочатку було важко, не діставала до кнопок, аби перемикати регістри. Дівчинка розуміла, що потрібно більше уваги звертати на техніку, розвивати її, бо техніка  у майстерності музиканта – чи не основне. Спочатку було шліфування майстерності, заняття по 3-4 години, потім – конкурси. Юна баяністка не прагнула змагатись, їй просто подобалося грати. Уперше взяти участь у конкурсі запропонував викладач Олександр Прокапало.

«Коли оголошували призові місця, то спочатку це були треті місця, потім другі. Я вже розхвилювалася, думаю – все, нічого не зайняла, вчитель засмутиться. Коли почула, що в мене  найвищий бал – розгубилася, не знала, що робити, куди виходити», – пригадує дівчина.

З того часу минуло шість років. Люба переросла в майстерності ті інструменти, на яких грала. Потрібен був гідний баян. Дівчина розповідає, що зараз усі п’єси пишуться для п’ятирядних баянів, а їй доводилося брати участь в конкурсах з трьохрядним, іноді брали в оренду інструмент в музичній школі, але то був не вихід.

Мама Люби  зверталася у різні фонди та організації, просила допомогти придбати баян. Багато хто обіцяв, але коли чув, яка його вартість, то замовкав, і  ці обіцянки так і залишилися обіцянками. Інструмент, якого вимагав Любин талант, на жаль, не виготовить жоден завод. В  Україні майстрів – одиниці. Через те і вартість для багатодітної родини просто таки захмарна. Але мрія не полишала ні Люби, ні її батьків.

«Коли Фонд Ігоря Палиці став працювати по всій області, я звернулася до них за допомогою. Через тиждень  після цього у наше селище з робочою зустріччю приїхав Ігор Палиця. Він без будь-яких зайвих розпитувань сказав: “Баян буде”. Таку відповідь я неодноразово чула від інших, тому особливих надій не покладала», – пригадує пані Наталія.

Ще більше подивувало Наталю, що відповідь із Фонду «Тільки разом» надійшла дуже швидко. І ось – інструмент ручної роботи із 15 регістрами,  унікальними, індивідуально налаштованими голосами. Крок до досконалості. Чи не найважливіший у житті Люби. Крок завдяки добру.

 «Добро – це сила, яку, мабуть, ніколи і ніщо не переможе. І от з самого початку від створення світу і до теперішнього часу була сила, яка з добром змагалась. Все-таки добро, воно живе в нас постійно», – констатує мама баяністки.