Анастасія Оласюк: «Людина – то надістота». З добром у серці

Ковельчанка Анастасія Оласюк – учасниця проекту «Відпочинок у Буковелі» Фонду Ігоря Палиці «Тільки разом».  Ще дорогою до Карпат дізналася, що в групі їде художник. Тому швидко вирішила, що буде робити на дозвіллі під час відпочинку. До малювання у дівчини особливий і хист, і потяг. Мама скаржиться, що доводиться навіть зауваження робити, щоб не малювала так багато та довго. Дівчина ж знаходить будь-яку можливість творити.

 І ось довгождана мить – Анастасія на аркуші олівцем промальовує гори. У Буковелі можна й не шукати особливої локації. Куди не глянь – краса!

«Я дуже люблю малювати, – каже Настя. – Змалечку мені це подобалося, проте в дитинстві які малюнки? Крапка, крапка, кома… Зараз, може, – спосіб самовираження, проте я не дуже люблю показувати малюнки тим, хто мене оточує, в місті. В інтернеті – так, більш-менш. Електронна галерея».

Задоволення можна отримати і від самого процесу, і від результатів праці, вважає дівчина. Але Настуся ще й дуже самокритична. Малюнок подобається лише упродовж якихось двох годин, а потім дівчина шукає в ньому огріхи. Знає, що надто багато самокритики – то теж недобре, але й не плекає марних сподівань. До похвали ставиться прихильно, вона потрібна тоді, коли розпочинаєш експериментувати, опановувати щось нове.

Багато хто вважає таке прискіпливе ставлення до себе зайвим і навіть шкідливим для становлення, пошуків свого місця в сучасному суспільстві. Та поки ти сам не повіриш у власну силу, не даси їй авансу – важко досягнути успіху, але Настя – реалістка.

 «Я можу себе охарактеризувати як доволі мовчазну і нетовариську особу, – розповідає наша героїня. – У компанії друзів, звісно, більш розкута. Я, власне, інтроверт і меланхолік, тому люблю дощ, похмуру погоду. Вона дуже надихає».

Незважаючи на специфічну автохарактеристику, Настя все ж цікавиться людьми, їхніми історіями, мріяла навіть про професію журналіста. Вона навчилася отримувати насолоду і в самотності, і в оточенні. Сім’я в Оласюків невелика – тато, мама, старший брат і Анастасія. Без рідних дівчина себе не мислить, тому любить бути і в їхній компанії, і на самоті. Отакі два різні види насолоди.

У Карпатах Настя відпочивала разом із мамою. Вона – теж творець, вважає дівчина: «То мама мене «зліпила» такою, як я є. А я вже трішки стараюся… Ще інколи лінуюся, але вона зі мною із пелюшок возилася, носилася. Казали, що не виживу, казали, що буду трішки розумово відсталою, бо не мог­ла якісь пазлики скласти, коли мене перевіряли. А я просто соромилася. Була черепно-мозкова травма при пологах. Кіста в голові… Так трішки накочує, накочує, але… живемо. Були дві операції, зарядку робили. Мама просто клала мене на кухонний стіл і розминала. Реабілітаційний центр відвідуємо».

Тепер Настя вірить у невичерпність людських зусиль. Віра, на її думку, здатна творити дива: «Якщо людина хоче, якщо в неї є чітка ціль і вона до неї йде упевнено, то не­одмінно її досягне, тому що фактично людські сили дуже великі, люди обмежують себе самостійно: іноді розмовами, психологічно, іноді якісь природні чинники заважають. А природа нас обмежила, щоб ми не знищили себе, піднімаючи якусь неважливу ношу. Людина – то надістота».

 А люди, навіть якщо вони надістоти, покликані творити добро, ділитися ним. Адже добро, на думку Анастасії Оласюк, юної ковельчанки із неймовірною силою і любов’ю до життя, – це вчинки, які заслуговують на повагу: «Це волонтери, АТОвці, це ті, хто допомагає людям із обмеженими можливостями, це і Фонд Ігоря Палиці «Тільки разом», завдяки якому ми тут. Це ще й ті, хто створює реабілітаційні центри, щоб ми могли спілкуватися, розвиватися, щоб ми не замикалися в собі й могли виходити в люди».