Василь Парахін – душа Волинського краю

Що воно таке – лінія? Кажуть, що вона багато може розповісти, чи не про все життя, особливо, коли є… початком душі…

« В нас є колосальний рідний дух в народній культурі. Народна культура – то є коріння, то є основа, без якої не може нічого толкового бути»

Каже Василь Парахін, людина, якого земляки вважають  диваком на Горохівщині. А він і не пручається – нехай, лиш би не заважали. Хіба ж може людина цуратися свого, природнього, того що найбільше ії притаманне? Може, якщо їй байдуже до витоків душі краю, в якому народилася і живе, якщо споконвічне втратило сенс, видихалося. Легко залишити з людини лише її подобу, вичистити усе, начинити чим завгодно, втратити те, живе,  з чим вона народилася. І оце болить, болить і не дає спокою Василю Парахіну, корінному волинянину, який шукав себе у світах, а знайшов тут, біля батьківської хати. Знайшов себе у відродженні народної культури. Через малюнок, ковку, скульптуру, будування.

«Я працюю уже 40 або навіть і більше літ по відродженню. Я працював в центрі України, в міністерстві. Я їздив у відрядження, дуже часто просив начальство. І в цехах із дядьками і тітками сидів і старався  оці місцеві коріння найти і їх до того прив’язати, щоб їх там випускати. Чимало є і написано, бо так потім я працював і в лісовому господарстві більше 10 років і в художньому фонді купу літ, і де фото.  І це мені вдалося при незначному коефіцієнті корисної дії, тому що то була радянська влада. Справді, в наш народ Бог всадив колосальну  мистецьку потенцію…»

Комусь було вигідно ту потенцію душити. Василь журиться, що зараз більше займаються розвитком свого розуму, а не душі. У гонитві за науками чомусь забувають про найголовніше, бо ж воно, мовляв, не годує. Через те і губиться десь поміж чужинським, насадженим, фальшивим своє, справжнє.

 «То все, каюк, або підробка під українське. Але стали підробляти під Приймаченко. Стилізацію роблять, а то все є фальш. А фальш в мистецтві – смерть.  Волинь – припогранична область. Слідкували за нею через церкву, через попів.  І вона була… порядком затиснута, вона… в ній не розвинулося те, що на Галичині.»

Мабуть, для того він і народився, талановитий мудрий чоловік із таким неукраїнським прізвищем Василь Парахін, щоб корінець народної душі, що заховався десь глибоко-глибоко, не зник. Щоб жила жива лінія, початок усього красивого, потягу до краси.

 «Є ті речі, що їх неможливо знищити – той же розпис. Робили на п’єцах, малювали півників, всяку всячину… і на тій же вишивці. Є елементи, які видно, який був розпис.»

Для того й існує його школа народного мистецтва, де навчаються звичайні сільські діти. Уже більше ніж 20 років поповнюється колекція дитячих робіт, що у ній – щире вираження почуттів. Ці малюнки, здебільшого, пишуться на звичайному картоні, за допомогою найзвичайнісіньких фарб – гуаші, акварелі.

 «Але село – воно завжди було виразником самого природнього, самого що не є нефальшивого. Тільки завжди на село дивилися – яйця, масло, хрін. А все решта – його душа, все те важливе, те саме, що в квітці є нектар, а в селі є оця мистецьке, важливе, воно природнє. Якщо людина живе в світі і вона… в кінці в неї стається душа, виходить, і зараз підтверджується багатьма речам, то кінцевий продукт, який виходить – якість душі.  Для нормального розвитку душі треба, щоб душа приймала позитивну красу, не негативну. Бо негативну – то буде травму мати . І повинна віддавати.»

Усе, чого навчився і що пізнав, Василь Парахін намагається передати дітям. Спішить віддавати надбане, сіяти  в дитячих душах те, чого вони не отримають ніде інде.

 «Якщо іти від душі, то можна прийти до якоїсь істини. А якщо ми будемо йти хтозна від чого, від сучасних хтось щось сказав, ті зробили те-то, а ті – ще щось там видали. То вийде нічого. А хаос – то страшна річ. Якщо світ буде заражений хаосом, це – брехнею, гріхом. Хаос – то гріх. Казав Господь при дереві лежить сокира. Якщо дерево не родить – його зрубають. Людина повинна знати, що все, що Богом створене, то з ним треба рахуватися, і що вона має дуже нікчемний розум. Тому я й працюю з дітками, тому що я бачу, що в тому є смисл.»

Найбільше Василь Парахін переживає за те, щоб його справа відродження мистецтва не затихла. Діти-гуртківці виростають, шукають такі шляхи у житті, які б приносили користь, на їхню думку, виправдовують сподівання своїх батьків. А народне малярство квітне поки що у роботах маленьких гуртківців з сіл Журавники та Стоянів.  Одне покоління змінюється іншим.

 «Люди якісь…. Оглохли, не чують….оглохли, не чують, вони не думають, що справа вся не в кориті. І від народження, якщо ми будемо говорити про те лице України, думати, яке воно буде в перспективі, то треба цим займатись..»

А між тим, у кожній людині дрімає творець.

«Людина світ сприймає чим? 90 відсотків зором, слухом, навіть нюхом, смаком. Їй це дано природньо Богом… і треба щоб воно не діставало збоку якісь негативні від природи імпульси, дії на себе. Всередині , я собі так представляю, є багато бруньок, як на дереві. Є бруньки білі, хороші, позитивні, а є негативні. Якщо не будуть рости позитивні, то виростуть негативні.»

Майстер народного мистецтва, заслужений працівник культури України Василь Парахін впевнено іде тією простою живою лінією, що собі окреслив. Тихенько робить свою справу і уголос розповідає про неї, коли хто цікавиться. Виставка в «Арт-галереї» центрального універмагу Луцька, зорганізована Фондом Ігоря Палиці «Тільки разом» – це ще одна спроба, це – слово. Та не звичайне слово, а шлях до найголовнішого, до простого і живого , з якого усе розпочинається. Слово про лінію. Лінію народної душі.

 «Так ідем же до доброго. Перше комусь треба починати. Я не хочу так сказати, що я щось так особливо, але я це так вистраждав, то всьо. І щось в мене появилося. Я не хочу сказати, що я все пізнав, я лиш хочу взнати . Знапк питання поставити. Перед ним, перед вами, перед другими, що люди мають знати, що є ще душа, а не тіло.»

 

 

oksy

Залиште коментар